Дорога молоде, для Вашої уваги подаємо порядок та перелік документів необхідних для укладання таїнства Подружжя.
Для того, щоб отримати Св. Тайну Подружжя у нашому храмі необхідно сповнити наступні вимоги:
2) взяти участь в дошлюбних катехезах,
3) принести:
- Свідоцтво про Хрещення з парафії, де були охрешені, видане в останніх місяцях перед шлюбом,
- Паспорт і ксерокопію Паспорта (сторінки 1 і 2 та 10 і 11, де засвідчується місце прописки та цивільний стан особи),
- Ксерокопію цивільного Свідоцтва про одруження. Якщо на момент канонічно-душпастирської розмови наречені не мають свідоцтва про цивільне одруження, то вони повинні представити ксерокопію документу протягом тижня від дня отримання церковного шлюбу.
- Особисті дані свідків,
- Якщо наречені проживають в інших парафіях: посвідку про виголошення оповідей, посвідку про пройдення курсу дошлюбних катехез, анкету з проведення канонічно-душпастирської розмови, Благословення на уділення таїнства подружжя для парафії Пресвятої Трійці в Заболотові (від настоятеля католицької парафії проживання одного з наречених).
4) таїнство подружжя у римо-католицькому обряді уділяється лише при умові, що один з наречених являється римо-католиком. (Якщо є католиком східного обряду, необхідні є додаткові документи, про які скаже настоятель парафії. Якщо хтось є охрещений не в Католицькій Церкві, але довгі роки бере участь в житті католицької парафії, може тоді просити про "приєднання до повної єдності з Католицькою Церквою" і цим способом стати офіційно католиком.)
Обряди таїнства подружжя
День шлюбу для молодої пари є великою подією і часто відчувається велике хвилювання, розгубленість, коли вони знаходяться перед вівтарем. Зпітнілі, відмахуються від підбігаючих до них батьків (особливо мам), які хочуть їм ще щось поправити, додати і підказати, стоять перед священиком і не знають, що робити. Спробуємо зараз “ознайомитись” з обрядом таїнства подружжя і зрозуміти його символіку.
В римо-католицькій Церкві самі наречені уділяють собі таїнство подружжя. Свою вільну і свідому згоду вони дають перед Церквою, яка має в цьому свого свідка – священика або диякона. В особі священика сам Христос благословить і підтверджує їхній зв’язок. Крім священика свідками свого подружжя молоді обирають ще двох людей.
Подружжя, як говорить Церковний закон, має укладатись в парафії, в якій хоча б один з наречених живе постійно або тимчасово та щомісячно перебуває (кан. 1115). Латинська Церква заохочує укладати подружжя під час Євхаристії. Доброю справою є підкріпити свою згоду на взаємне віддання себе, власного життя, єднаючись з Христовою Жертвою, що відбувається в часі Євхаристії. Наречені повинні підготуватися до таїнства подружжя, приступивши до таїнства покути. Треба також заохотити до цього своїх близьких та гостей.
Символіка таїнства подружжя
1. Білизна одягу і фати нереченої і відповідне вбрання нареченого, прикрашене букетом, означають дівочу незайманість, з якою повинні обоє приступати до шлюбу, а також чистоту їхнього шляхетного наміру і вільність душі від гріхів. Підкреслюю слово “повинні”, бо дуже забавною є ситуація, коли до вівтаря підходить вагітна наречена з животом і довгою білою фатою – ознакою незайманості.
2. Урочисте введення молодих до церкви, до вівтаря означає, що:
вони хочуть перед Богом, одвічною Любов’ю, укласти свій зв’язок;
обоє, як Божі діти, будуть передавати собі взаємні права на себе;
подружнє життя вважають тою дорогою, якою разом, виконуючи релігійні обов’язки, будуть йти до Бога.
3. Подання один одному руки під час присяги означає взаємне віддання один одному і створення нерозривної спільноти подружнього життя.
4. Зав’язування рук білою стулою священиком означає:
що подружня любов, у якій собі присягають, повинна бути чистою, святою і тривалою;
що між ними з’являється нерозривний подружній зв’язок;
що Церква від імені самого Ісуса Христа запечатує їхню добровільну подружню умову і замінює її від цієї миті на обов’язок сумління.
5. Подружня присяга є зовнішнім знаком Таїнства, яке відбувається цієї миті; складаючи присягу, молоді зобов’язуються перед Богом, священиком, свідками і цілою спільнотою вірних, що будуть вести спільне подружнє життя до самої смерті.
6. Шлюбні обручки, які один одному одягають, мають їм нагадувати в подальшому житті про обов’язок взаємної любові і вірності.
7. Благословіння означає гарантію, що Бог бере молоде подружжя у свою особливу опіку, а через Таїнство Подружжя буде їм уділяти благодаті і силу для виконання щоденних обов’язків.
Подружня присяга
Найважливішим обрядом в цілій літургії таїнства подружжя є момент складання подружньої присяги, бо тоді взаємно уділяється Таїнство Подружжя.
Отже, наречені урочисто, перед всією спільнотою, з поданими один одному руками, які перев’язані стулою, дивлячись в очі, промовляють слова присяги:
Я Н., * БЕРУ ТЕБЕ Н., * ЗА ЖІНКУ (ЧОЛОВІКА) І ПРИСЯГАЮСЬ ТОБІ В ЛЮБОВІ, * ВІРНОСТІ І ПОДРУЖНІЙ ПОВАЗІ, * А ТАКОЖ, ЩО НЕ ПОКИНУ ТЕБЕ АЖ ДО СМЕРТІ. * ХАЙ ДОПОМОЖЕ МЕНІ В ЦЬОМУ ГОСПОДЬ, * ВСЕМОГУТНІЙ БОГ, У ТРІЙЦІ ЄДИНИЙ, * І ВСІ СВЯТІ.
Потім священик урочисто підтверджує укладання подружжя словами:
Що Бог поєднав, людина нехай не розлучає. Шлюб, укладений вами, я авторитетом, Католицької Церкви, потверджую і благословляю в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Всі присутні відповідають: Амінь.
Сам обряд вінчання може відбуватися, як на Сході та і на Заході, під час, або поза Літургією. Щоправда, Латинська церква після ІІ Ватиканського собору в основному притримується звичаю уділяти шлюб підчас св. Меси, а в Східних церквах, навпаки, прижився звичай творити його поза Службою Божою. Звідси і само чинопослідування обряду має певні відмінності.
Отже, структура шлюбу у Римо-католицькій церкві тепер має наступний вигляд. Розпочинається звичайна Меса з кількома читаннями, а сам шлюб відбувається зразу по Літургії Слова, тобто після читання Євангелії і проповіді. Тоді є наступні частини:
1. запитання про згоду сторін вступити у християнське Подружжя, відповідь на яке кожен з наречених повинен дати індивідуально,
2. слово наречених (присяга),
3. благословення перстенів,
4. підтвердження Тайни зі сторони провідника богослужіння,
5. благословення молодих,
6. молитвенні прохання.
Після того йде продовження Меси, а саме — Причастя молодят під двома видами хліба і вина.
Звертаючись до чинопослідування обряду Подружжя у Православній традиції можна побачити як елементи подібності до Латинського, так і певні відмінності.
Структура шлюбу, що уділяється поза Літургією у Візантійському обряді включає в себе дві основні частини аналогічні з тими, які є у Латинському: заручини і вінчання. У обох традиціях першопочатково вони відбувалися в різний час, інколи навіть встановлювали конкретні терміни між ними. Та з часом заручини і вінчання повністю поєдналися, і навіть у деяких сучасних Требниках не згадується заручин, хоча цей обряд там присутній.
Вершиною обряду заручин є звичай накладання перстенів. Тут між Римо-католицькою і Православною традицією існує відмінність у тому, що на Сході священик сам накладає нареченим перстені, а на Заході цей ритуал виконують вони самі навзаєм, говорячи слова: „прийми цей перстень, як знак моєї любові і вірності. В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа”.
Зустрівши наречених у притворі, відчитавши молитву та наклавши перстені, під спів „Блаженні всі, що бояться Господа…” священик візантійського обряду вирушає із ними до тетраподу. Тут запитавши їхньої згоди на вінчання і отримавши її від них, він читає дві молитви після яких слідує подружня присяга на Святому Євангелії. Наступає кульмінаційний момент таїнства Подружжя по Візантійському обряді — накладання вінців; із словами „Господи Боже наш, славою і честю вінчай їх” сказаними тричі, пресвітер звершує цю св. Тайну. „У Східній Церкві зовнішнім виявом церковного завершеного подружжя — це коронація (вінчання)”.
Звичаю накладати вінці не існує у сучасному обряді подружжя Римо-католицької церкви, він притаманний лише для Східного обряду і є його особливістю.
Отримавши вінці, а разом із ними і свічки в руки, молодята, як і всі інші присутні у храмі, слухають Апостол і Євангеліє про перше чудо Ісуса Христа на весіллі у Кані Галилейській. Ці Євангеліє і Апостол, які читаються на шлюбі є незмінними в будь-який час, як у Східній, так і у Західній церкві. І хоча читання святого Євангелія у Римо-католицькій традиції має у своїй суті подружню тематику, та все ж по чину воно належить не до подружжя, а до Літургії. Після Євангелії священик молиться ще кілька молитов, і тоді у Православній церкві відбувається обряд спільної чаші і обходу кругом престолу. Правдоподібно, що цей обряд є дуже давній і походить з перших століть християнства, де він першопочатково був нічим іншим, як причастям молодих, але в процесі історії перетворився в одну із рубрик тайни Подружжя.
У Латинській церкві після ІІ Ватиканського собору, який „поставив собі за завдання обновити чинопослідування подружжя”, завдяки звершенню цього сакраменту в рамках Літургії, молода пара має можливість прийняти Причастя одразу по цьому священнодійстві. Звідси стає зрозумілим і те, що обряд спільної чаші, обхід навколо тетраподу і спів тропарів „Ісає ликуй” та „Святії мученики” відсутній у західному чині шлюбу. Українська греко-католицька церква хоча і зберігає у своєму обряді спів цих тропарів, проте не практикує обряду спільної чаші і обходу кругом престолу. Вірогідніше всього це сталося під певними історичними та літургійними впливами Римо-католицької церкви. Завершальною фазою в уділенні Таїнства Подружжя в УГКЦ та деяких православних церквах є „Чин введення в церкву вперше одруженої”, який священики чинять відразу після шлюбу, хоча він би мав існувати самостійно, і то після визначеного часу, наприклад семи днів.
На закінчення ж чину Подружжя, Латинський обряд має особливий звичай „знаку миру”, під час якого всі присутні підходять до молодої пари і вітають її у приватному порядку.
Підсумовуючи огляд чинопослідування обряду Подружжя у Візантійській і Римо-католицькій традиціях, бачимо деякі спільні моменти у їх сакраментології (злиття заручин і шлюбу, подружня присяга, читання незмінного Євангелія), та у переважній більшості підхід до цього Таїнства і його рубрики у кожній церкві суттєво відмінні від іншої (відсутність вінців у Латинському обряді, спосіб одівання перстенів, обряд спільної чаші, служитель Таїнства подружжя). Все це, було зумовлено різними культурно-історичними обставинами, але все ж таки фундаментальний зміст цього Таїнства, богословське трактування і визнання його правосильності притаманне для обох традицій і є знаком єдності Христової Церкви у її різномаїтті.
о. Михайло ЗАБАНДЖАЛА
Обряди таїнства подружжя
День шлюбу для молодої пари є великою подією і часто відчувається велике хвилювання, розгубленість, коли вони знаходяться перед вівтарем. Зпітнілі, відмахуються від підбігаючих до них батьків (особливо мам), які хочуть їм ще щось поправити, додати і підказати, стоять перед священиком і не знають, що робити. Спробуємо зараз “ознайомитись” з обрядом таїнства подружжя і зрозуміти його символіку.
В римо-католицькій Церкві самі наречені уділяють собі таїнство подружжя. Свою вільну і свідому згоду вони дають перед Церквою, яка має в цьому свого свідка – священика або диякона. В особі священика сам Христос благословить і підтверджує їхній зв’язок. Крім священика свідками свого подружжя молоді обирають ще двох людей.
Подружжя, як говорить Церковний закон, має укладатись в парафії, в якій хоча б один з наречених живе постійно або тимчасово та щомісячно перебуває (кан. 1115). Латинська Церква заохочує укладати подружжя під час Євхаристії. Доброю справою є підкріпити свою згоду на взаємне віддання себе, власного життя, єднаючись з Христовою Жертвою, що відбувається в часі Євхаристії. Наречені повинні підготуватися до таїнства подружжя, приступивши до таїнства покути. Треба також заохотити до цього своїх близьких та гостей.
Символіка таїнства подружжя
1. Білизна одягу і фати нереченої і відповідне вбрання нареченого, прикрашене букетом, означають дівочу незайманість, з якою повинні обоє приступати до шлюбу, а також чистоту їхнього шляхетного наміру і вільність душі від гріхів. Підкреслюю слово “повинні”, бо дуже забавною є ситуація, коли до вівтаря підходить вагітна наречена з животом і довгою білою фатою – ознакою незайманості.
2. Урочисте введення молодих до церкви, до вівтаря означає, що:
вони хочуть перед Богом, одвічною Любов’ю, укласти свій зв’язок;
обоє, як Божі діти, будуть передавати собі взаємні права на себе;
подружнє життя вважають тою дорогою, якою разом, виконуючи релігійні обов’язки, будуть йти до Бога.
3. Подання один одному руки під час присяги означає взаємне віддання один одному і створення нерозривної спільноти подружнього життя.
4. Зав’язування рук білою стулою священиком означає:
що подружня любов, у якій собі присягають, повинна бути чистою, святою і тривалою;
що між ними з’являється нерозривний подружній зв’язок;
що Церква від імені самого Ісуса Христа запечатує їхню добровільну подружню умову і замінює її від цієї миті на обов’язок сумління.
5. Подружня присяга є зовнішнім знаком Таїнства, яке відбувається цієї миті; складаючи присягу, молоді зобов’язуються перед Богом, священиком, свідками і цілою спільнотою вірних, що будуть вести спільне подружнє життя до самої смерті.
6. Шлюбні обручки, які один одному одягають, мають їм нагадувати в подальшому житті про обов’язок взаємної любові і вірності.
7. Благословіння означає гарантію, що Бог бере молоде подружжя у свою особливу опіку, а через Таїнство Подружжя буде їм уділяти благодаті і силу для виконання щоденних обов’язків.
Подружня присяга
Найважливішим обрядом в цілій літургії таїнства подружжя є момент складання подружньої присяги, бо тоді взаємно уділяється Таїнство Подружжя.
Отже, наречені урочисто, перед всією спільнотою, з поданими один одному руками, які перев’язані стулою, дивлячись в очі, промовляють слова присяги:
Я Н., * БЕРУ ТЕБЕ Н., * ЗА ЖІНКУ (ЧОЛОВІКА) І ПРИСЯГАЮСЬ ТОБІ В ЛЮБОВІ, * ВІРНОСТІ І ПОДРУЖНІЙ ПОВАЗІ, * А ТАКОЖ, ЩО НЕ ПОКИНУ ТЕБЕ АЖ ДО СМЕРТІ. * ХАЙ ДОПОМОЖЕ МЕНІ В ЦЬОМУ ГОСПОДЬ, * ВСЕМОГУТНІЙ БОГ, У ТРІЙЦІ ЄДИНИЙ, * І ВСІ СВЯТІ.
Потім священик урочисто підтверджує укладання подружжя словами:
Що Бог поєднав, людина нехай не розлучає. Шлюб, укладений вами, я авторитетом, Католицької Церкви, потверджую і благословляю в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Всі присутні відповідають: Амінь.
ПОРІВНЯННЯ ОБРЯДУ ПОДРУЖЖЯ У СХІДНІЙ І ЗАХІДНІЙ ЦЕРКВІ
Порівнюючи обряд Подружжя Східної і Західної традицій християнства, попри їх спільне усвідомлення його як святого Таїнства, неможливо упустити з виду сам спосіб його розуміння, що сформувався завдяки різним історичним, географічним та богословським чинникам. Найпершою та найбільшою відмінністю у розумінні сутності Подружжя є особа його служителя. Східна церква вважає служителем цієї св. Тайни священика, „який підносить природній шлюб — що склався по добровільній згоді наречених — до гідності таїнства”. Західна ж церква бачить служителями Подружжя самих наречених, які творять це Таїнство завдяки взаємній любові один до одного.Сам обряд вінчання може відбуватися, як на Сході та і на Заході, під час, або поза Літургією. Щоправда, Латинська церква після ІІ Ватиканського собору в основному притримується звичаю уділяти шлюб підчас св. Меси, а в Східних церквах, навпаки, прижився звичай творити його поза Службою Божою. Звідси і само чинопослідування обряду має певні відмінності.
Отже, структура шлюбу у Римо-католицькій церкві тепер має наступний вигляд. Розпочинається звичайна Меса з кількома читаннями, а сам шлюб відбувається зразу по Літургії Слова, тобто після читання Євангелії і проповіді. Тоді є наступні частини:
1. запитання про згоду сторін вступити у християнське Подружжя, відповідь на яке кожен з наречених повинен дати індивідуально,
2. слово наречених (присяга),
3. благословення перстенів,
4. підтвердження Тайни зі сторони провідника богослужіння,
5. благословення молодих,
6. молитвенні прохання.
Після того йде продовження Меси, а саме — Причастя молодят під двома видами хліба і вина.
Звертаючись до чинопослідування обряду Подружжя у Православній традиції можна побачити як елементи подібності до Латинського, так і певні відмінності.
Структура шлюбу, що уділяється поза Літургією у Візантійському обряді включає в себе дві основні частини аналогічні з тими, які є у Латинському: заручини і вінчання. У обох традиціях першопочатково вони відбувалися в різний час, інколи навіть встановлювали конкретні терміни між ними. Та з часом заручини і вінчання повністю поєдналися, і навіть у деяких сучасних Требниках не згадується заручин, хоча цей обряд там присутній.
Вершиною обряду заручин є звичай накладання перстенів. Тут між Римо-католицькою і Православною традицією існує відмінність у тому, що на Сході священик сам накладає нареченим перстені, а на Заході цей ритуал виконують вони самі навзаєм, говорячи слова: „прийми цей перстень, як знак моєї любові і вірності. В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа”.
Зустрівши наречених у притворі, відчитавши молитву та наклавши перстені, під спів „Блаженні всі, що бояться Господа…” священик візантійського обряду вирушає із ними до тетраподу. Тут запитавши їхньої згоди на вінчання і отримавши її від них, він читає дві молитви після яких слідує подружня присяга на Святому Євангелії. Наступає кульмінаційний момент таїнства Подружжя по Візантійському обряді — накладання вінців; із словами „Господи Боже наш, славою і честю вінчай їх” сказаними тричі, пресвітер звершує цю св. Тайну. „У Східній Церкві зовнішнім виявом церковного завершеного подружжя — це коронація (вінчання)”.
Звичаю накладати вінці не існує у сучасному обряді подружжя Римо-католицької церкви, він притаманний лише для Східного обряду і є його особливістю.
Отримавши вінці, а разом із ними і свічки в руки, молодята, як і всі інші присутні у храмі, слухають Апостол і Євангеліє про перше чудо Ісуса Христа на весіллі у Кані Галилейській. Ці Євангеліє і Апостол, які читаються на шлюбі є незмінними в будь-який час, як у Східній, так і у Західній церкві. І хоча читання святого Євангелія у Римо-католицькій традиції має у своїй суті подружню тематику, та все ж по чину воно належить не до подружжя, а до Літургії. Після Євангелії священик молиться ще кілька молитов, і тоді у Православній церкві відбувається обряд спільної чаші і обходу кругом престолу. Правдоподібно, що цей обряд є дуже давній і походить з перших століть християнства, де він першопочатково був нічим іншим, як причастям молодих, але в процесі історії перетворився в одну із рубрик тайни Подружжя.
У Латинській церкві після ІІ Ватиканського собору, який „поставив собі за завдання обновити чинопослідування подружжя”, завдяки звершенню цього сакраменту в рамках Літургії, молода пара має можливість прийняти Причастя одразу по цьому священнодійстві. Звідси стає зрозумілим і те, що обряд спільної чаші, обхід навколо тетраподу і спів тропарів „Ісає ликуй” та „Святії мученики” відсутній у західному чині шлюбу. Українська греко-католицька церква хоча і зберігає у своєму обряді спів цих тропарів, проте не практикує обряду спільної чаші і обходу кругом престолу. Вірогідніше всього це сталося під певними історичними та літургійними впливами Римо-католицької церкви. Завершальною фазою в уділенні Таїнства Подружжя в УГКЦ та деяких православних церквах є „Чин введення в церкву вперше одруженої”, який священики чинять відразу після шлюбу, хоча він би мав існувати самостійно, і то після визначеного часу, наприклад семи днів.
На закінчення ж чину Подружжя, Латинський обряд має особливий звичай „знаку миру”, під час якого всі присутні підходять до молодої пари і вітають її у приватному порядку.
Підсумовуючи огляд чинопослідування обряду Подружжя у Візантійській і Римо-католицькій традиціях, бачимо деякі спільні моменти у їх сакраментології (злиття заручин і шлюбу, подружня присяга, читання незмінного Євангелія), та у переважній більшості підхід до цього Таїнства і його рубрики у кожній церкві суттєво відмінні від іншої (відсутність вінців у Латинському обряді, спосіб одівання перстенів, обряд спільної чаші, служитель Таїнства подружжя). Все це, було зумовлено різними культурно-історичними обставинами, але все ж таки фундаментальний зміст цього Таїнства, богословське трактування і визнання його правосильності притаманне для обох традицій і є знаком єдності Христової Церкви у її різномаїтті.
о. Михайло ЗАБАНДЖАЛА
Немає коментарів:
Дописати коментар